Я ищу себя среди людей,
закрываю глаза, вижу снова тот день,
где не разрушает война – чувство…
Так словно бы — другая жизнь…
Прощай, друг,
когда не становится надежд
не безразлично,
что будет дальше, только бы живы.
Помни, друг,
мы встретимся в тот день,
когда солнце на горизонте взойдет…
Да только воспоминания, воспоминания, воспоминания,
перед глазами ложатся, как тень.
Там где мы мечтаем, там где влюблены,
там солнце греет дом мой.
Только от кого, от кого, от кого мы
в сердце прячем боль.
Там среди толпы хватит взгляда,
почувствовать тех, кто в одиночестве.
Среди измученных людей,
среди заброшенных вещей,
переполненных слезами,
испуганных глаз,
среди пыли и руин,
среди воспоминаний о доме
забыть, что хотел,
но это будет со мной навсегда.
Это в крови моей течет,
ты от этого не лечишься, от этого не уйдешь.
Среди ночи сколько списано строк
о Боге, о любви и родителях…
Скажи, как можно остаться здесь человеком?
Напрасно мечтаем о мире…
Почему мысли о мести не идут из головы…
Почему война не обходит молодых…
Почему жизнь моя теряет цвета…
Среди перечеркнутых надежд и чаяний,
надеваю теплую одежду и включаю спотифай,
выхожу на воздух, отпускаю все мысли…
Пусть летят… Пусть летят…
Да только воспоминания, воспоминания, воспоминания,
перед глазами ложатся, как тень.
Там где мы мечтаем, там где влюблены,
там солнце греет дом мой.
Только от кого, от кого, от кого мы
в сердце прячем боль.
Там среди толпы хватит взгляда,
почувствовать тех, кто в одиночестве.
ОРИГИНАЛЬНЫЙ ТЕКСТ:
Я шукаю себе серед людей,
заплющую очі, бачу знову той день,
де не руйнує війна — почуття…
Так немов би — то інше життя…
Прощавай, друже,
коли не стає надій
чи не байдуже,
що буде далі, лише б живі.
Пам’ятай, друже,
ми зустрінемось в той день,
коли сонце на обрій зійде…
Та лише спогади, спогади, спогади,
перед очима лягають, як тінь.
Там де ми мріємо, там де закохані,
там сонце гріє мій дім.
Тільки від кого, від кого, від кого ми
у серці ховаємо біль.
Там серед натовпу вистачить погляду,
відчути тих, хто на самоті.
Серед змучених людей,
серед покинутих речей,
переповнених сльозами,
переляканих очей,
серед пилу та руїн,
серед спогадів про дім
забути, що хотів,
але це буде назавжди зі мною.
Це в крові моїй тече,
ти від цього не злікуєшся, від цього не втечеш.
Серед ночі скільки списано рядків
про Бога, про кохання та батьків…
Скажи, як можна залишитись тут людиною?
Чи марно мріємо про мир…
Чому думки про помсту не ідуть із голови…
Чому війна не оминає молодих…
Чому життя моє втрачає кольори…
Серед перекреслених надій та сподівань,
вдягаю теплий одяг і вмикаю спотіфай,
виходжу на повітря, відпускаю всі думки…
Нехай летять… Нехай летять…
Та лише спогади, спогади, спогади,
перед очима лягають, як тінь.
Там де ми мріємо, там де закохані,
там сонце гріє мій дім.
Тільки від кого, від кого, від кого ми
у серці ховаємо біль.
Там серед натовпу вистачить погляду,
відчути тих, хто на самоті.